Про проблему істини та визначеності в епістемології: концептуальне розгляд

Анотація

Актуальність. Два центральні та взаємопов’язані питання в епістемології – це проблема істини та проблема визначеності. Вони захопили філософські дебати щодо того, чи можуть люди знати щось з абсолютною визначеністю та що означає, що переконання чи твердження є істинним. Метою цієї статті є уточнення проблеми можливості істини та визначеності як викликів епістемічного обґрунтування в сучасній епістемології. Методи. Кінцевим рівнем знання є визначеність, яка демонструє, що твердження є епістемологічно істинним та значущим, якщо воно не містить помилок. Стверджується, що пропозиційне твердження має реальну, обґрунтовану епістемічну характеристику, якщо його можна довести як істинне. З цієї точки зору, визначеність часто пояснюється з точки зору незаперечної істини, як у формулюванні Декарта «Я мислю, отже, я існую». Емпірики Локк та Юм стверджують, що знання походить з чуттєвого досвіду, який є помилко­вим. Кант далі підтверджував, що наші знання починаються з досвіду; вони структуровані апріорними категоріями розуму. Він стверджував, що досто­вірність існує в царині явищ (того, що нам здається), а не ноуменів (речей у собі). У сучасній перспективі, за Поппером, все людське знання підлягає помилкам та перегляду, і те, що вважається достовірним, залежить від кон­тексту дослідження. Новизна. Якщо люди мотивовані істиною виключно заради неї самої, то це стверджує, що будь-які подальші цілі, для яких вони можуть прагнути істини, повинні бути поза цариною епістемології. Висно­вок. Завданням епістемології є узгодження суб’єктивного переконання з об’єктивною істиною. Отже, найважливішими стовпами, необхідними для доведення переконливості твердження про знання в епістемічному обґрун­туванні, є істина та достовірність.