Поняття «Sittlichkeit» у філософії Ґеорґа Геґеля

Анотація

Статтю присвячено з’ясуванню стрижне­вої значущості поняття звичаєвості – «Sittlich­keit» – у практичній філософії Ґеорґа Геґеля. На відміну від Канта Геґель у центр своєї практич­ної філософії ставить не мораль (у її імператив­ній версії трансцендентально належного), але право (як іманентну суспільству фактичність нормативності). Звичаєвість постає у філософії раннього Геґеля як осно­ва соціальності: вона визначає соціальні чесноти та соціальні інститути. Звичаєвість постає тут як соціальна тотальність і самодостатність са­мовідношення: таким чином Геґель утверджує звичаєвість не лише як суб­станційну мораль, але і як соціальну субстанцію загалом. Згодом, у єнській «реальній філософії» (1805/06 роки) звичаєвість виявляється сферою жит­тя дійсного духу і набуває виразно динамічних рис. Геґель аналізує «абсолют­но ідеальну тотальність народу», виявляючи закономірності її становлення від «природної звичаєвості» через формування/освіту (Bildung) і визнання до форм розвиненого громадянського суспільства, серед яких найважливішими є сім’я, ділові стосунки, право і насамкінець – держава. Таким чином, царина практичної філософії у Геґеля – це сфера дії об’єктивного духа, де домінують не суб’єкт-об’єктні, і навіть не суб’єкт-суб’єктні відношення, але – ставлен­ня індивідів до субстанції їхнього життєвого процесу, де найголовнішим чинником постає звичаєвість, де вона субстанціальна за визначенням. Так, у звичаєвому матеріалі досвіду напряму присутні принципи розуму, який тут діє на засадах «здорового розуму». Далі Геґель переходить до розбудови філософії Абсолютного духу, у якій звичаєвість є важливим і обов’язковим щабелем його невпинного становлення. Геґель також пов’язує звичаєвість з дією «Божого закону». Мають місце два полюси гранично об’єктивного про­яву духа у звичаєвих відносинах: один транслює в загальну царину духа пара­дигму родинності, її архаїчні зачатки, їхню святість, покриваючи недотор­каність особистості, другий уособлює беззаперечний авторитет загалу, що втілений у державі. Соціальні інститути функціонують належним чином за умови здорового умоналаштування тих, хто цими інститутами відає і користується.