Виховання і самопізнання: до актуальності філософсько-освітніх ідей Григорія Сковороди і Йоганна Готліба Фіхте

Анотація

На матеріалі філософсько-освітніх розвідок Сковороди і Фіхте розкривається взаємозв’язок самопізнання і виховання. Здійснюється верифі­кація методологічного положення про єдність теорії і біографії, яка знаходить підтвердження як у випадку Сковороди, так і у випадку Фіхте. Ці обидві постаті попри протилежності їх позицій щодо релігії уособлюють суперечливий характер Просвітництва і пов’язаних з ним очікувань. Передусім це торкається перспективи емансипації люди­ни і суспільства як у секулярних версіях, так і у проектах оновленої релігії, рамкові передумови трансформації якої пропонують Сковорода і Фіхте. По­рівнюються підходи Сковороди і Фіхте до розв’язання проблеми гуманізації людської природи через самопізнання, здійснюване на основі удосконалення світоглядного виховання, необхідного для ствердження розумної свободи, обґрунтовується комплементарність концептів «природженості» (Сково­рода) і «покликання» (Фіхте). Розкривається евристичний потенціал ана­томічних метафор Сковороди як унаочнення переходу від оптики видимого до невидимого у формуванні «нової людини». Розрізнення між видимим і не­видимим та християнська етика, за Сковородою, утворюють фундамен­тальні підвалини навчально-виховного процесу, а головним підручником та учителем виступає Біблія, натомість Фіхте проголошує ученого виховате­лем та вчителем людства. Фіхте у своїх поглядах на людину займає пози­цію, протилежну Сковороді, відкидаючи аргументацію у дусі неоплатонізму. Його філософсько-освітні розвідки зосереджені на удосконаленні людського роду, який після наполеонівських війн редукується до німецької нації, спасін­ням якої у стані політичної залежності проголошується національне вихо­вання, ресурсною базою якого є німецька культура і мова.